а рука всьо тянецця...

Марко Проклятий
















Епіфій покликаний Гробом
Епітафія вічного кохання чоловіка до жінки.


†




















Львів 21.02.2009

Епітафія — від грец. epitaphios - надгробний.

Народжений в сімї працівників культури Епіфій був дуже зачарований поезією. Його коротенькі віршики досить часто лунали із його уст. Він говорив віршами, співав віршами, плакав віршами...
Батьки покладали на нього велику надію в поетиці.
Друзів у нього було мало, так як вони не розуміли його захоплення поезією. Тому йому доволі часто доводилося бути самому. У школі йому подобалися уроки літератури та мав захоплення до столярства на уроках праці. Виглядав він типовим сороміцьким хлопчиком, люблячою дитиною обох батьків.
†
Зростав хлопчина швидко. Великі зміни приходили у світ, він разом із ними змінювався. Дорослішав, але говорити віршами не переставав.

Одного весняного дня Епіфій прогулюючись парком, будучи зачарованим красою розцвілих дерев зустрів її. Вона, сиділа на лавці повз його протоптану стежку. Весняний вітерець розвіюючи її волосся струшував на неї пелюстки яблуневого цвіту. М’яко світило сонце. Він зупинився. Перший раз в житті йому було складно щось сказати. Тиша. Цю тишу руйнував лише спів солов’я. Вона читала книжку. Він ж тремтів.
За мить їхні очі зустрілися. Кожна секунда робила його чоловіком. Поволі наблизився до неї, все інше зникло. Взявшись за руку вони пішли разом парком. Мовчали. Кожен крок був помахом крил. Ішли та мовчали.
За місяць в потаємній церкві вони обвінчалися. Знаючи, що їхні батьки будуть проти цього їм доводилося приховувати своє кохання. Мовчали.
Батьки Епіфія були стривожені його безсонними вечорами та дивними віршами.
Кожного вечора він писав її вірші та надсилав їх есеменскою. Кожного ранку, віршем будив її. Вона стала, його першою близькою людиною котра змогла розумів його вірші.
- Твої очі ронять кохання, бентежать мій спокій та живлять мої думки,- говорив він її тихо.
- Твої обійми зігрівають мене, розчиняють та примиряють мене до світу,- відповідала вона йому на це.
Любилися сильно.
Невідомо до якого стану могли б вони дійти своїм коханням. Мабуть ще б мить і Земля переродилася б у їхньому теплі. Але на заваді цьому стали її батьки. Дізнавшись про це, заборонили їм бачитися, а за декілька тижнів відправили її вчитися за океан.
Епіфій був подавлений горем. Нічого не їв, не пив тільки мовчав.
Батьки почали за нього переживати. Проте будь-яке втішання не допомагало. Він сивів та мовчав.
Допомагала йому лише робота у майстерні. Він виготовляв різні вироби дерева. З часом, батьки заспокоїлися, думали що все минулося. Через декілька років до нього донеслася чутка що його наречена померла при родах. Говорили, що дитина була його. Говорили що він у всьому винний. Це було ще сильнішим ударом для Епіфія. Не витримав. Відмерло в нього щось в середині. Епіфія кликали гроби.
†
Батьки швидко старіли та часто хворіли. Восени він їх разом поховав.
Від тепер Еаіфій практично мовчав, вірші більше ніколи не пролинали з його уст. Він ходив і за собою водив тінь.
†
Що б якось давати собі раду він почав майструвати домовини. З часом на кладовищі відкрив свою майстерню. Багато працював. Жив тут же. Допомагав при похованнях, інколи писав коротенькі епітафії. Був хороми майстром, через це його називали Епіфій покликаний Гробом.
Робив домовини, а вечором писав епітафії. Інколи опівночі він прокладався на свіжу могилу та вирізьблював крадькома коротенько епітафію. Йому доводилося бачити щоденно похорони, Епіфій добре розумів людей, бачив їхню суть. Діти які з радістю ховали батька та в думках планували витрати його спадку, жінка яка вмирала з горя за чоловіком та крадькома язичком поглядала на кума, батько котрий ненавидів сина наркомана за те, що той в нього посягнув героїн, все це він бачив у їхніх серцях і про це все він писав на їхніх могилах.
Адміністрація цвинтаря почала шукати мародера. Когось написи ці смішили.
Часто він заходив на могилу до батьків, прибирав, клав свіжі квіти та йшов.
Вночі під майстернею розводив вогнище, смажив кроля, пив вино та співав п’яно реквієм. Дивився на зорі.
†
Вечір був прохолодний. Стояв він опершись на могилку немовляти і поглядав на зорі. Згадував її. Вітер розвіював його довге сивувате волосся. Десь там в небі виблискували її очі. А його уста посміхалися їй.
Одного дня в суботу прогулюючись по цвинтарі він побачив чергову похоронну процесії. Було багато машин. Всі мали дорогий чорний одяг.
Насправді один високий чиновник із столиці ховав свою коханку. Вона була танцівницею в нічних клубах. Майстерно танцювала та волого посміхалася. Він часто втомлювався від неї.
Епіфій зацікавлений подією підійшов ближче. Тут ховали красиве тіло, яке могло ще служити і служити на радість багатьом. Кожна клітинка якого була насолодою для господаря. Пухлі губи які солодко мовчали, великі груди які проглядалися крізь декольте, стрункі ноги як були помітні з-під коротенької спіднички. Вона мала дійсно красиве тіло, всі плакали за втратою такого тіла. Епіфій був збентежений її красою. Йому було шкода її, шкода що вона втратила себе швидше ніж померла. Стала належати всім, а собі нічого не залишила. Дурненька красуня. Він повернувся і пішов у майстерню подрімати. Вчора майже до ранку працював. Всі інші не затримуючись розійшлися. Настав вечір.
Сьогодні був повний місяць. Епіфій вийшов на прогулянку цвинтарем, за ним йшла його місячна тінь. Зорі мирно світили. Зупинився на мить перед могилою собаки. Тут нічого було писати. Пройшов далі. Випадково зупинився перед свіжою могилою та пригадав Епіфій ранок. Присів навколішки перед могилою. На нього дивилися її холодні очі. Було прохолодно. На мить йому здалося що він кудись зникає. Що тінь його покидає його. Його не розуміли через вірші, його потурали за поезію, в нього забрали те, кого він любив, він навіть не знав де її могилка. На кладовищі було багато сліз проте сам ніколи не плакав. Сьогодні йому хочеться плакати.
- Моя вина в моїм мовчанні та в мрія що несуть мене у верх!!!- крикнув він голосно.
Схопився за голову та голосно почав плакати. Впав на могилу. На мить йому почулося що до нього промовила ця красуня. Прислухавшись, йому почулося знову. Шкода йому стало її. Давно він не мав жінки, а в неї були такі схожі до його Нареченої очі. Кинувся копати руками свіжу могилу. Копав він швидко. Через певний час він намацав віко домовини. На кладовищі було тихо, подекуди чувся гавкіт собак. Сильною столярською рукою він виламав віко, розчистив її обличчя від землі. В неї дійсно були її очі. За мить Епіфій тримав її на руках. В неї було красиве тіло. Давно в нього не було жінки.
Віяв холодний вітер. На мить йому здалося що вона посміхається йому. Вирішив викрасти її та жити з нею у горах. Сміливий вчинок подував він. Позаду чувся гавкіт собак. Слід втікати. Побіг!
Несучи її перед собою він біг по полю, а місяць освідчував їм путь. Втікачі! Жалів Епіфій, що не викрав свого часу Наречену, тепер він так не помилиться. Радів, що нарешті в нього буде все по-справжньому. Поселяться вони в закинутій хатинці, він буде майструвати на продаж сопілки, а вона чекатиме його у ліжку. Він буде писати її вірші, а вона прохолодно буде йому посміхатися.
Більше ніхто не чув про Епіфія покликаного гробом. Адміністрація цвинтаря швидко відновила могилу щоб не було скандалу. Нікого доля викраденого тіла не обходила. Нікого крім Епіфія, котрий знову говорив віршами.

interviewnke suspilstvo

Прочитав я одну інтерв’ю з арт-критиком і куратором – nicolas bourriaud’ом (http://www.frieze.com/issue/article/tate_triennial_2009/). І пара його думок викресала з мене деякі ідеї стосовно того як розширити контекст мого попереднього поста.

Ніколя розказав, що постмодернізм reified origins – в сенсі як коріння-руц. Постмодерністам було цікаво показувати звідки пішов той чи той пост-колоніальний чи пост-політичний феномен. В той час як модернізм задавався питанням, як розвинути історію далі за певним сценарієм, постмодернізм запитував – звідки ми прийшли. А от тепер, піднімає палець ніколя, прийшла пора на альтермодернізм (термін ніколя), який би сформулював питання так – куди ми йдемо? Але на відміну від класичних модерністів, альтермодерністи не шукають сценаріїв, but are trying to reach the destination by wandering (витоптуванням?). Прийшла пора, веде далі інтерв’юйований, на такий cultural production, який можна порівняти із в’юнкими рослинами типу плюща – їхнє коріння не вкорінене весь час в одному місці, а чіпляється там, де це є актуально в даний момент.

Мені подумалося, що саме таким підходом до концепту руц можна розвинути далі моє писєво про причетність. І навіть залізти троха ще вперед – на тєму про субчіків.

Для ніколя міцне руц і в’юнка здатність до мандрування представляють принципово різні типи буття у світі. Ось в такому контексті я б і хотів розвинути концепт причетності.

Реіфікація вкоріненості, чи то постмодерністська чи то ще якась (націоналістична, романтична?), нагадує мені і ніколя (наскільки я його зрозумів) реіфікацію „живих грошей” у фінансовій сфері. Проголошуючи свій виробничий руц, спекулятивна економіка типу казіно тим самим легітимізує свій від неї відрив. Реальну забезпеченість реальним виробництвом сучасні фінансисти підміняли якимись своїми міфічними індексами та ілюзорною прив’язкою до ніколи до кінця не усвідомлюваної нерухомості. Це було погано і тепер з’явилася сильна мотивація більш релевантно співвіднестися з цим самим реальним виробництвом. Що означає словосполучення „реальне виробництво” в економіці я уявляю, звичайно ж, туманно. Але тут я все-таки запитаю (вже без ніколя) – а чи не варто подібну вкоріненість в плані ідентичності теж замінити на більш тісне співвіднесення з „реальним виробництвом” як нашу екзистенційну взаємодією з Реальним?

Тобто, „вкоріненість” як спосіб буттювати свій дазайн – це, я щітаю, така сама ідеологія як і романтичний руц чи національна держава чи спекулятивна економіка, сперта на кредитоспроможну нерухомість. Те, що це фуфа, видно, наприклад, з визвольних феміністичних чи негритянських рухів. Всі вони постулювали як базу свою сексуальну/етнічну вкоріненість – і тому далеко вони не зайшли. Бо що таке твоя чорність? Що таке твоя жіночість? Це якісь дивні концепти, на яких нікуди, як виявилося, не заїдеш. З цим не попрацюєш! Конкретної соціальної та екзистенційної заангажованості вони дати не змогли.

Постає питання – що таке реальне виробництво для субчіка?

Це і слід з’ясувати методом витоптування. Можливо, це і є саме витоптування. „В’юнкість” – це, мабуть, інше ніж номадність. Альтермодерніст ніколя не шугає туди сюди безкрайніми просторами. (Хоча, історичні кочівники, ймовірно, все-таки мали конкретну прив’язку до певного дазайну – степ, ковила, кумис, вони теж були вкоріненими))). Він без проблем включається в якусь конкретну ситуацію; просто, якщо щось його підштовхне ще кудись, він зможе включитися в нову ситуацію також. Головне тут, як я вже писав – конкретна причетність. Чому б і ні, якщо він як субчік просто супроводжує якийсь конкретний комплекс конкретних обладнаних феноменів? Що його може підштовхнути? Та якийсь момент з-буття, мабуть.

Ключовий момент тут – „реальне виробництво”, яке залежить не так від того, звідки ти прийшов, як від твоєї готовності бути причетним.

Якщо модерн породив концепт соціально-економічного класу, постмодерн – культурної чи етнічної групи, то прикладом альтермодерністських в’юнких класів може бути клас фріків (дураків, за Хрящем(?)). Буття фріком не детермінуюється тільки етнічним, культурним чи біологічним фактором, хоча може витікати і звідти. Однак, біологічного фріка (косоокий етс) можна поєднати в ланцюг еквіваленції із іншими фріками – просто іншими – інфантильними, придуркуватими, голубими, талановитими, розпіздяйськими, закомплексованими етс. Цю їхню зрештою неетнічну, небіологічну, несексуальну (!))), некультурну еквіваленцію я б визначив як таки соціальний момент – несприйняття (неповне сприйняття) актуальним суспільним ладом. Суспільство не хоче не звертати уваги на те, що ці фріки вкорінені в щось інше ніж „нормальний” член суспільства.

Тоді як фрік, власне, є символом в’юнкої ідентичності – він то готовий працювати/існувати в даному суспільстві, навіть якщо там є різні вкоріненості – він не робить собі принципових проблем з того, що хтось любить дивитися футбол чи слухати нікіту (щодо тих хто, наприклад слухає шансон такі застереження можуть бути – бо шансоністи дуже часто поводять себе асуспільно – крадуть, вбивають, плюють на тротуари етс – але щодо „нормальних” членів суспільства фріки великих проблем не роблять – вони просто хочуть щоб їх теж пустили в соціум, вони теж хочуть робити там погоду і це дійсно нормально). Якщо фрік хоче стати причетним до якоїсь ситуації, то він може це зробити, не переймаючись її вкоріненістю – поки ця вкоріненість залишається суспільною, тобто не починає загрожувати суспільності. Тобто, він здатний стримувати відчуття вкоріненості в соціальних рамках, пам’ятаючи, що його власна вкоріненість є досить дивною, а отже яка різниця, яка в кого вкоріненість – головне, щоб це не заважало даній причетності.

Може я ідеалізую фріків як соціальний клас, але якщо з нього виключити таких фріків які принципово реіфікують вкоріненість, як, наприклад, скіни чи гомофоби (феміністок можна не чіпати, бо їм загалом і зрештою все-таки йдеться про включеність, а не про постулювання своєї жіночої окремішності), то на конструктивний в’юнкий клас вони може б і заканали. Однак, ця вищесформульована виключеність потрібна лише для окреслення двох класів - в’юнких фріків і нев’юнких фріків – тут не йдеться про виключеність взагалі із суспільства! Тобі б йшлося про боротьбу класів, а не про нову маргіналізацію. Отже, я думаю, що головною темою альтемодернізму буде боротьба класів в’юнких та нев’юнких (блін, треба придумати іншу назву!))) фріків при пасивно-здивованому спогляданню з боку класу „нормальних” членів суспільства, яким не подобаються ні ті, ні ті.

Отже, мета альтемодерністської боротьби класів – потенційно ширше інтерв’юнке суспільство.

З цієї гіпотетичної конкретики мені б хотілося перейти на метафізичну тєму субчіків, але без допомоги Хряща не зможу(((

про причетність

Ех, все-таки якось не дає мені спокою та малява ХАЙДЕГГЕРА в переказі ДВД ХРЩ.
Речі, обладнання, вкоріненість, буття... (Хайдеггеру ніколи не подобався дазайн костюма у його сусіда-єврея)))
Вобшем, ше раз зізнаюся, шо в Хайдеггері я не тямлю, але от на тему вкоріненості і такого іншого я би от троха шось написав.
Одним словом, зразу постулюю, що, як на мене, первинної онтологічної „вкоріненості”, яка генерує „твій дазайн”, таки немає. А натомість, я б говорив про „причетність”. І ця причетність відповідно і оформляє твою вписаність у навколишність, у речі, та робить тебе вкоріненим. Тобто, так – спочатку причетність як „лебенсвельтівський” тип спілкування із Реальним, а потім вже вкоріненість як символічно прописана категорія з купою інших категорій.
Можливо, я все-таки сильно недооцінюю Хайдеггера. Тому, далі краще без нього – паралельно)))

Ну, уявімо собі європейця-альпініста, який прибув у Гімалаї і зараз разом з випадковими попутчиками шерпами крокує неосяжними схилами піднебесних гір. Причому, це вже такий сучасний європеєць, тобто, не той, що звалює всі свої рюкзаки на невипадкових шерпів-наймитів і знай собі підкорює вершини – головне щоб дихалка не підвела. Ні, наш мандрівник сумлінно чеше, навантажений як має бути. Так само сумлінно, він збирає хмиз на привалі і носить воду в казанку. Так само сумлінно мерзне в наметі на якомусь вузькому карнизі. Ну і т.д. Так от, моя гіпотеза така, що цей мандрівник, приїхавши в Гімалаї, звісно ж, зовсім немає там ніякої вкоріненості. Але, завдяки тому, що він переймається тим, що робить, намагається сумлінно приймати все що йому тут перепадає, і взагалі уважно дивиться навколо – завдяки цьому у нього з’являється певна причетність до конкретно оточуючих його в цей час речей та явищ. І якщо він дійсно реально йде свій шлях, то причетність його теж можна назвати реальною. І отже, оточуючі його речі та феномени теж стають для нього моментом дазайну – як і для місцевих шерпів. Звісно, що, однак, його гімалайський дазайн не буде таким як у цих шерпів. Але це вже інше питання. В двох різних шерпів дазайн теж не зовсім співпадає, я думаю. Головне, що є дазайнівський модус саме в цих донедавно таких чужих реаліях. Тобто, вкоренитися там цьому мандрівнику навряд чи вдасться. А от стати причетним хоч на якийсь час він може. І це теж реальність. Не менша ніж прогулянки (упс, знову про нього) Гайдеггера селянськими стежками в альпійському ялівці.

Взагалі, категорія вкоріненості, як на мене, по-любому приводить до іншого явища – виключеності. Тобто, виключеності людської істоти з кола інших людських істот. А це, як відомо, нехороша, реакційна і фашистська штука. Блін, збиваюся на пафос.
Ну, ок, ці помилки Хайдеггера з його вкоріненістю як сліпотою відносно іншого, мабуть вже йому багато хто вказував.

Отже, причетність. Ну наприклад, так – я живу у Львові. Я не знаю чи можна сказати, що я можу бути вкоріненим у Львів. Я тут народився, але коріння тут не маю. Мої друзі в дитинстві їздили на суботу-неділю в село, а я не їздив – бо моє село було так далеко, шо на уїк-енд туди не з’їздиш. Всі знали, що таке кохля, а я не знав. Всі називали вареники пирогами, а я думав, що вони говорять про печені пиріжки. Це все, насправді, важливо, я думаю. Але що це означає? Що я не вкорінений у Львові? Можливо, але я тоді буду говорити про причетність – адже я був причетний до Львова – я бив вікна у під’їздах, лазив по зрізаних вже тополях на проспекті Шевченка, бухав у кнайпах, ригав у під’їздах. Цілувався в парках, зрештою))) Що це? Думаю, не вкоріненість, а причетність. І саме вона робить мене львів’янином.
Тобто, основне моє заперечення проти поняття вкоріненості – воно, як мені видається, субстанціоналізує як дане наперед те, що, насправді, витворюється у процесі. Субстанціоналізує твій дазайн, як онтологічну прописку дану тобі наперед (а комусь, значить і не дану), хоча прописка – це лише те, де ти уважно і причетно живеш в даний момент. Все інше - від Мєнта Лукавого. Тому, поняття вкоріненості мені видається зайвим і непотрібно обтяжуючим. У що можна бути вкоріненим? Я на це не знаю що відповісти. А от до чого можна бути причетним? Та просто до всього того, що зараз є навколо тебе.
Може, Гайдеггер і ДВД ХРЩ під вкоріненістю мають на увазі троха інші речі, не такі страшні як я змалював. Тоді, ок, тоді я, принаймні, просто вислов

koncept zvykannia take2 jak otviet

Мда, дійсно, так відчутно догматично-буржуазно, м’яко кажучи, получилося... )))
Спробую переформулювати свою думку. Бо, хочу стверджувати, що фігня в мому тексті стосується більше мови, термінів та риторики, а саму оцю думку, то мені здається я не зміг просто нормально донести. Отже, „Концепт Звикання – take two!” ))
Чесно, з хайдегірівською ситуацією закинутості\спадковості не знайомий. То продовжити з неї нормально якось не зможу. Мабуть, тре з нуля.
Або з кінця – я не впевнений чи ми говоримо про одне й те саме звикання, якщо йдеться про уяву та смак. Ну бо дивися – скажімо, я колись до четвертого класу жив у квартирі на князя Романа в центрі. А потім почався капремонт і я переїхав у квартиру на Сихові – на окраїні. Спочатку мене сихівська обстановка дуже дратувала – кімнати не ті, вулиці не ті і т.д. Я не уявляв, як я можу тут нормально далі жити – немає затишних центрових двориків, все якесь розкидане, куча квартир, нікого не знаєш. А потім, так би мовити, звикся. Друзі з’явилися, звик гуляти по широким прилеглим лісовим масивам, а не вузьким дворикам, звик бачити з балкона панораму з Високим Замком, а не вікна Політехівської Воєнки, звик їздити ліфтом і підніматися на плоский дах, де, взагалі було найкраще – зокрема, набагато краще ніж в підвалі будинку на князя Романа. І, відповідно, коли через чотири роки, я переїжджав назад в центр, то післяремонтна моя квартира мене теж дуже харила – мало світла, купа машин прямо під вікнами, немає даху, багато людей, будинок маленький – тіко трьохповерховий, все всюди видно, немає простору та об’єму. Але, увага (!) – минуло ще кілька років, і дивовижно-чудесним чином я вже не уявляв собі інших життєвих умов.
Ось, мені йдеться про фіксацію цієї такої чудесно-безумовної принципової тотальної втягненості у конкретний горизонт твоїх конкретних поточних Human Conditions. Тобто, я не знаю, дійсно, хто тут і куди втягується, але думаю, що це досить базовий момент – партикулярна матеріальна (і внутрішня, „психічна”, звичайно ж))) реальність, даність шляхом регулярних життєвих контактів першого роду))) стає для суб’єкта (ким би він, собака, не був) універсальним феноменом.
На словах „тотальний”, „партикулярний” та „універсальний”, я думаю, моя писанина троха провисає. Розпишу детальніше.
Наскільки ми, тіпа суб’єкти, є чимось конкретним – лічностями, особами, характерами, тіпами, персонажами, штріхами? Адже, кожен з нас – набір конкретних завитушок, емоційних реакцій, тенденцій, спрямованостей, психозакономірностей, паттернів. Віта та Христина, наприклад, вже знають, що їм чекати від Андрія Орла і тій чи іншій ситуації. Бо вони ознайомилися з цією конкретикою і мають всі підстави в побутово-комунікаційних ситуаціях покладатися на передбаченість та справджуваність свого знання. Хоча конкретний Андрій Орел, я думаю, приховує ще багато конкретних таємниць для цих дівчат))) Але вони конкретні і їх можна теж колись пізнати. І тут, можна провести певне розрізнення. Для дівчат В. та Хр. твої людські характеристики є цілком конкретними, бо в інших їхніх знайомих спостерігаються завитушки та паттерни, в дечому подібні, в дечому зовсім інші. А для тебе твої паттерни не є конкретними в прямому сенсі. Ти, Андрій Орел, їх сприймаєш як зовсім не конкретні, а універсальні – поза ними ти, як правило, усю оточуючу даність не сприймаєш, ну бо „фізично” твій набір реакцій є обмежений. А загалом, на рівні усього людства, таких паттернів є набагато більше. І всі вони інші. Тому, можна, мені здається, говорити про певну партикулярність та певну універсальність. Так, властиві лише мені фішки і закономірності є для мене конкретним, але тотальним (бо я поза них не вийду (так буденно, принаймні)) втіленням мене як людської істоти. Для В. і Хр. твої завитушки не є тотальними, бо вони можуть повернутися і піти спілкуватися ще з якимось іншими пемеесниками)). А ти не підеш до себе іншого. Принаймні, не так якось просто.
Якщо продовжувати, то нас як певних лічностей багато в чому визначають навколишні матеріальні та ноосферичні феномени. І звичка до них. Так, якщо в якомусь радянському селі була бібліотека і якась молода вчителька, яка підштовхувала дітей до читання, то вони виростали цікавими комсомольцями і їхали на БАМ. А якщо не було, то вони виростали цинічними колгоспниками і їхали в найближче місто на базар. Для останніх колгосп був тотальним в тому сенсі, що їм і не думалося податися десь за його межі, аби спілкуватися з молоддю з усього Союзу та слухати американське радіо чи пісні під гітару. Так само як для їхніх начитаніших однолітків конкретний американський письменник Гемінгвей застилав усі можливі паттерни реакції на Реальне. Словом тотальність я позначаю тут певну замкненість Реального на певних конкретних формах з-буття, незважаючи на те, що навіть при звично реалізованій потенційності у нашому світі є купа інших таких форм. І теоретично, їх можна теж сягнути. Але, вони якось замкнені. А чому замкнені? Бо, звикаючи до однієї конкретики, я автоматично ставлюся до неї як до усього доступного мені в принципі діапазону зіткнення з Реальним. І у своїй повсякденній практиці я дію так ніби ця конкретика для мене є універсальністю. І це нормально, звісно ж.
Класична історія – історичний роман „Ольвія”. Дикий скіфський вождь викрадає урбанізовану гречанку Ольвію. Вона плаче-плаче, плаче-плаче, плаче-плаче, а потім звикає. І коли її знаходить її колишній коханець, вона йому відмовляє. Бо її актуальна тотальність вже не містить в собі цього коханця. Його там вже немає – його витіснила інші конкретика – степ, вівці, мандри на возах і т.д. Ясно, що кумис та степові аромати – це дуже конкретна тєма. Але Ольвія діє так, ніби це і є єдина справжня Реальність, а більше немає нічого. Хоча, вона ж пам’ятає, що раніше було інакше. Але ось цей процес звикання переформатував її завитушки і досить сильно її змінив. Хіба це не чудесно? То було життя серед мармурових колон і демократичних співгромадян, а тепер – одні суворі чоловіки в шкурах і вівці, коні, бики, коні, бики, вівці! Але тривале зіткнення саме з такою конкретикою обмежило її світ саме до такої конкретики. Що тут з чим відпаялося, і перепаялося? Хто змінився під впливом нової матерії та ноосферії?
Якщо в школі я звик читати книжки і займатися йогою, в універі я звик читати розумні книжки і бухати, в Любліні звик дивитися по ночах фільми – то все це послідовність дискретних інших конкретних мене. А звідки вони бралися? З більш-менш стійких матеріально-ноосферних паттернів. Отже, може йдеться не про звикання зовнішнього і внутрішнього, матеріального і психічного, а просто про витіснення старого новим? Тоді, може слід говорити не про звикання, а про трансформацію чогось? Тоді дещиця стійкого, спрямованого насильства може створити того самого Пігмаліона Шоу – трохи терпіння і колишня пролка звикнеться з буржуазним оточенням і почне їх також відтворювати... Може не відразу досконало, але яка різниця? Звикання як форма реструктуризації конкретних психо-паттернів – життя міняє їх як має бути, ким би ти не був – гопніком чи дачніком! )) But it takes some time, of course..
So, it also means that we really can exercise ourselves. Or also, that we rеаlly can be other.

meni liachno

suvora dijsnistt ochyma AB

Концепт: zvykannia

Людина, звичайно ж, не в змозі вибирати собі оточуючий світ (речі та середовище) так як би їй хотілося. Змінити щось в цьому плані (дуже мінімально), вона може лише якщо прикладе величезну кількість зусиль. Та й то, ці зміни ніколи повністю не відповідають її внутрішнім бажанням та сподіванням – завжди зовнішній світ приберігає свої несподіванки та корективи. Людині багато з чим доводиться просто миритися. Тобто, практично завжди – є людина зі своїми очікуваннями і є матеріальний світ зі своїми неуникними нюансами. Ці два плани між собою ніяк не співвідносяться. Однак, аби могти нормально існувати і діяти, людина переносить свої конкретні внутрішні образи на конкретні зовнішні предмети та явища - ті, які її в даний момент оточують і впливають на неї найбільше. В результаті людина отримує механічний сплав в принципі недотичних один до одного феноменів. Відбувається це з допомогою механізму, який можна назвати „звиканням”. Після певного періоду тертя та відчування зовнішніх речей людина їх інтерналізує як принципові форми реалізації своїх внутрішніх „об’єктів”, які, в свою чергу, екстерналізуються і проектуються на оточуючі зовнішні „об’єкти”. В процесі „звикання” налагоджується нерефлективний, „базовий” зв’язок психічного та матеріального. „Звикаючи”, людина „приймає” партикулярні умови свого існування за „базові” – Human Conditions. Вони стають для неї універсальним критерієм реалізації своїх внутрішніх образів та устремлінь. „Звикнути” можна до всього. (як у Броделя – рис то рис, кукурудза – то кукурудза). З суб’єктивної психічної перспективи відбувається тоталізація, „замикання” матеріального горизонту, даного суб’єкту. Адже, „внутрішній світ” кожного – це досить обмежена та чітко окреслена „територія”. Тому, „звикання” неминуче „стягує”, зв’язує у своєму сприйнятті всю зовнішню матеріальну різноманітність. Досить релевантну, коректну, „плідну” та, все ж таки, потенційно відкриту „зв’язаність” можна назвати „культурою” (?) – „звикання”, яке допускає „з-буття” (?).
„Звикання” можна в дечому протиставити „з-буттю” -