Марко Проклятий
















Епіфій покликаний Гробом
Епітафія вічного кохання чоловіка до жінки.


†




















Львів 21.02.2009

Епітафія — від грец. epitaphios - надгробний.

Народжений в сімї працівників культури Епіфій був дуже зачарований поезією. Його коротенькі віршики досить часто лунали із його уст. Він говорив віршами, співав віршами, плакав віршами...
Батьки покладали на нього велику надію в поетиці.
Друзів у нього було мало, так як вони не розуміли його захоплення поезією. Тому йому доволі часто доводилося бути самому. У школі йому подобалися уроки літератури та мав захоплення до столярства на уроках праці. Виглядав він типовим сороміцьким хлопчиком, люблячою дитиною обох батьків.
†
Зростав хлопчина швидко. Великі зміни приходили у світ, він разом із ними змінювався. Дорослішав, але говорити віршами не переставав.

Одного весняного дня Епіфій прогулюючись парком, будучи зачарованим красою розцвілих дерев зустрів її. Вона, сиділа на лавці повз його протоптану стежку. Весняний вітерець розвіюючи її волосся струшував на неї пелюстки яблуневого цвіту. М’яко світило сонце. Він зупинився. Перший раз в житті йому було складно щось сказати. Тиша. Цю тишу руйнував лише спів солов’я. Вона читала книжку. Він ж тремтів.
За мить їхні очі зустрілися. Кожна секунда робила його чоловіком. Поволі наблизився до неї, все інше зникло. Взявшись за руку вони пішли разом парком. Мовчали. Кожен крок був помахом крил. Ішли та мовчали.
За місяць в потаємній церкві вони обвінчалися. Знаючи, що їхні батьки будуть проти цього їм доводилося приховувати своє кохання. Мовчали.
Батьки Епіфія були стривожені його безсонними вечорами та дивними віршами.
Кожного вечора він писав її вірші та надсилав їх есеменскою. Кожного ранку, віршем будив її. Вона стала, його першою близькою людиною котра змогла розумів його вірші.
- Твої очі ронять кохання, бентежать мій спокій та живлять мої думки,- говорив він її тихо.
- Твої обійми зігрівають мене, розчиняють та примиряють мене до світу,- відповідала вона йому на це.
Любилися сильно.
Невідомо до якого стану могли б вони дійти своїм коханням. Мабуть ще б мить і Земля переродилася б у їхньому теплі. Але на заваді цьому стали її батьки. Дізнавшись про це, заборонили їм бачитися, а за декілька тижнів відправили її вчитися за океан.
Епіфій був подавлений горем. Нічого не їв, не пив тільки мовчав.
Батьки почали за нього переживати. Проте будь-яке втішання не допомагало. Він сивів та мовчав.
Допомагала йому лише робота у майстерні. Він виготовляв різні вироби дерева. З часом, батьки заспокоїлися, думали що все минулося. Через декілька років до нього донеслася чутка що його наречена померла при родах. Говорили, що дитина була його. Говорили що він у всьому винний. Це було ще сильнішим ударом для Епіфія. Не витримав. Відмерло в нього щось в середині. Епіфія кликали гроби.
†
Батьки швидко старіли та часто хворіли. Восени він їх разом поховав.
Від тепер Еаіфій практично мовчав, вірші більше ніколи не пролинали з його уст. Він ходив і за собою водив тінь.
†
Що б якось давати собі раду він почав майструвати домовини. З часом на кладовищі відкрив свою майстерню. Багато працював. Жив тут же. Допомагав при похованнях, інколи писав коротенькі епітафії. Був хороми майстром, через це його називали Епіфій покликаний Гробом.
Робив домовини, а вечором писав епітафії. Інколи опівночі він прокладався на свіжу могилу та вирізьблював крадькома коротенько епітафію. Йому доводилося бачити щоденно похорони, Епіфій добре розумів людей, бачив їхню суть. Діти які з радістю ховали батька та в думках планували витрати його спадку, жінка яка вмирала з горя за чоловіком та крадькома язичком поглядала на кума, батько котрий ненавидів сина наркомана за те, що той в нього посягнув героїн, все це він бачив у їхніх серцях і про це все він писав на їхніх могилах.
Адміністрація цвинтаря почала шукати мародера. Когось написи ці смішили.
Часто він заходив на могилу до батьків, прибирав, клав свіжі квіти та йшов.
Вночі під майстернею розводив вогнище, смажив кроля, пив вино та співав п’яно реквієм. Дивився на зорі.
†
Вечір був прохолодний. Стояв він опершись на могилку немовляти і поглядав на зорі. Згадував її. Вітер розвіював його довге сивувате волосся. Десь там в небі виблискували її очі. А його уста посміхалися їй.
Одного дня в суботу прогулюючись по цвинтарі він побачив чергову похоронну процесії. Було багато машин. Всі мали дорогий чорний одяг.
Насправді один високий чиновник із столиці ховав свою коханку. Вона була танцівницею в нічних клубах. Майстерно танцювала та волого посміхалася. Він часто втомлювався від неї.
Епіфій зацікавлений подією підійшов ближче. Тут ховали красиве тіло, яке могло ще служити і служити на радість багатьом. Кожна клітинка якого була насолодою для господаря. Пухлі губи які солодко мовчали, великі груди які проглядалися крізь декольте, стрункі ноги як були помітні з-під коротенької спіднички. Вона мала дійсно красиве тіло, всі плакали за втратою такого тіла. Епіфій був збентежений її красою. Йому було шкода її, шкода що вона втратила себе швидше ніж померла. Стала належати всім, а собі нічого не залишила. Дурненька красуня. Він повернувся і пішов у майстерню подрімати. Вчора майже до ранку працював. Всі інші не затримуючись розійшлися. Настав вечір.
Сьогодні був повний місяць. Епіфій вийшов на прогулянку цвинтарем, за ним йшла його місячна тінь. Зорі мирно світили. Зупинився на мить перед могилою собаки. Тут нічого було писати. Пройшов далі. Випадково зупинився перед свіжою могилою та пригадав Епіфій ранок. Присів навколішки перед могилою. На нього дивилися її холодні очі. Було прохолодно. На мить йому здалося що він кудись зникає. Що тінь його покидає його. Його не розуміли через вірші, його потурали за поезію, в нього забрали те, кого він любив, він навіть не знав де її могилка. На кладовищі було багато сліз проте сам ніколи не плакав. Сьогодні йому хочеться плакати.
- Моя вина в моїм мовчанні та в мрія що несуть мене у верх!!!- крикнув він голосно.
Схопився за голову та голосно почав плакати. Впав на могилу. На мить йому почулося що до нього промовила ця красуня. Прислухавшись, йому почулося знову. Шкода йому стало її. Давно він не мав жінки, а в неї були такі схожі до його Нареченої очі. Кинувся копати руками свіжу могилу. Копав він швидко. Через певний час він намацав віко домовини. На кладовищі було тихо, подекуди чувся гавкіт собак. Сильною столярською рукою він виламав віко, розчистив її обличчя від землі. В неї дійсно були її очі. За мить Епіфій тримав її на руках. В неї було красиве тіло. Давно в нього не було жінки.
Віяв холодний вітер. На мить йому здалося що вона посміхається йому. Вирішив викрасти її та жити з нею у горах. Сміливий вчинок подував він. Позаду чувся гавкіт собак. Слід втікати. Побіг!
Несучи її перед собою він біг по полю, а місяць освідчував їм путь. Втікачі! Жалів Епіфій, що не викрав свого часу Наречену, тепер він так не помилиться. Радів, що нарешті в нього буде все по-справжньому. Поселяться вони в закинутій хатинці, він буде майструвати на продаж сопілки, а вона чекатиме його у ліжку. Він буде писати її вірші, а вона прохолодно буде йому посміхатися.
Більше ніхто не чув про Епіфія покликаного гробом. Адміністрація цвинтаря швидко відновила могилу щоб не було скандалу. Нікого доля викраденого тіла не обходила. Нікого крім Епіфія, котрий знову говорив віршами.