koncept zvykannia take2 jak otviet

Мда, дійсно, так відчутно догматично-буржуазно, м’яко кажучи, получилося... )))
Спробую переформулювати свою думку. Бо, хочу стверджувати, що фігня в мому тексті стосується більше мови, термінів та риторики, а саму оцю думку, то мені здається я не зміг просто нормально донести. Отже, „Концепт Звикання – take two!” ))
Чесно, з хайдегірівською ситуацією закинутості\спадковості не знайомий. То продовжити з неї нормально якось не зможу. Мабуть, тре з нуля.
Або з кінця – я не впевнений чи ми говоримо про одне й те саме звикання, якщо йдеться про уяву та смак. Ну бо дивися – скажімо, я колись до четвертого класу жив у квартирі на князя Романа в центрі. А потім почався капремонт і я переїхав у квартиру на Сихові – на окраїні. Спочатку мене сихівська обстановка дуже дратувала – кімнати не ті, вулиці не ті і т.д. Я не уявляв, як я можу тут нормально далі жити – немає затишних центрових двориків, все якесь розкидане, куча квартир, нікого не знаєш. А потім, так би мовити, звикся. Друзі з’явилися, звик гуляти по широким прилеглим лісовим масивам, а не вузьким дворикам, звик бачити з балкона панораму з Високим Замком, а не вікна Політехівської Воєнки, звик їздити ліфтом і підніматися на плоский дах, де, взагалі було найкраще – зокрема, набагато краще ніж в підвалі будинку на князя Романа. І, відповідно, коли через чотири роки, я переїжджав назад в центр, то післяремонтна моя квартира мене теж дуже харила – мало світла, купа машин прямо під вікнами, немає даху, багато людей, будинок маленький – тіко трьохповерховий, все всюди видно, немає простору та об’єму. Але, увага (!) – минуло ще кілька років, і дивовижно-чудесним чином я вже не уявляв собі інших життєвих умов.
Ось, мені йдеться про фіксацію цієї такої чудесно-безумовної принципової тотальної втягненості у конкретний горизонт твоїх конкретних поточних Human Conditions. Тобто, я не знаю, дійсно, хто тут і куди втягується, але думаю, що це досить базовий момент – партикулярна матеріальна (і внутрішня, „психічна”, звичайно ж))) реальність, даність шляхом регулярних життєвих контактів першого роду))) стає для суб’єкта (ким би він, собака, не був) універсальним феноменом.
На словах „тотальний”, „партикулярний” та „універсальний”, я думаю, моя писанина троха провисає. Розпишу детальніше.
Наскільки ми, тіпа суб’єкти, є чимось конкретним – лічностями, особами, характерами, тіпами, персонажами, штріхами? Адже, кожен з нас – набір конкретних завитушок, емоційних реакцій, тенденцій, спрямованостей, психозакономірностей, паттернів. Віта та Христина, наприклад, вже знають, що їм чекати від Андрія Орла і тій чи іншій ситуації. Бо вони ознайомилися з цією конкретикою і мають всі підстави в побутово-комунікаційних ситуаціях покладатися на передбаченість та справджуваність свого знання. Хоча конкретний Андрій Орел, я думаю, приховує ще багато конкретних таємниць для цих дівчат))) Але вони конкретні і їх можна теж колись пізнати. І тут, можна провести певне розрізнення. Для дівчат В. та Хр. твої людські характеристики є цілком конкретними, бо в інших їхніх знайомих спостерігаються завитушки та паттерни, в дечому подібні, в дечому зовсім інші. А для тебе твої паттерни не є конкретними в прямому сенсі. Ти, Андрій Орел, їх сприймаєш як зовсім не конкретні, а універсальні – поза ними ти, як правило, усю оточуючу даність не сприймаєш, ну бо „фізично” твій набір реакцій є обмежений. А загалом, на рівні усього людства, таких паттернів є набагато більше. І всі вони інші. Тому, можна, мені здається, говорити про певну партикулярність та певну універсальність. Так, властиві лише мені фішки і закономірності є для мене конкретним, але тотальним (бо я поза них не вийду (так буденно, принаймні)) втіленням мене як людської істоти. Для В. і Хр. твої завитушки не є тотальними, бо вони можуть повернутися і піти спілкуватися ще з якимось іншими пемеесниками)). А ти не підеш до себе іншого. Принаймні, не так якось просто.
Якщо продовжувати, то нас як певних лічностей багато в чому визначають навколишні матеріальні та ноосферичні феномени. І звичка до них. Так, якщо в якомусь радянському селі була бібліотека і якась молода вчителька, яка підштовхувала дітей до читання, то вони виростали цікавими комсомольцями і їхали на БАМ. А якщо не було, то вони виростали цинічними колгоспниками і їхали в найближче місто на базар. Для останніх колгосп був тотальним в тому сенсі, що їм і не думалося податися десь за його межі, аби спілкуватися з молоддю з усього Союзу та слухати американське радіо чи пісні під гітару. Так само як для їхніх начитаніших однолітків конкретний американський письменник Гемінгвей застилав усі можливі паттерни реакції на Реальне. Словом тотальність я позначаю тут певну замкненість Реального на певних конкретних формах з-буття, незважаючи на те, що навіть при звично реалізованій потенційності у нашому світі є купа інших таких форм. І теоретично, їх можна теж сягнути. Але, вони якось замкнені. А чому замкнені? Бо, звикаючи до однієї конкретики, я автоматично ставлюся до неї як до усього доступного мені в принципі діапазону зіткнення з Реальним. І у своїй повсякденній практиці я дію так ніби ця конкретика для мене є універсальністю. І це нормально, звісно ж.
Класична історія – історичний роман „Ольвія”. Дикий скіфський вождь викрадає урбанізовану гречанку Ольвію. Вона плаче-плаче, плаче-плаче, плаче-плаче, а потім звикає. І коли її знаходить її колишній коханець, вона йому відмовляє. Бо її актуальна тотальність вже не містить в собі цього коханця. Його там вже немає – його витіснила інші конкретика – степ, вівці, мандри на возах і т.д. Ясно, що кумис та степові аромати – це дуже конкретна тєма. Але Ольвія діє так, ніби це і є єдина справжня Реальність, а більше немає нічого. Хоча, вона ж пам’ятає, що раніше було інакше. Але ось цей процес звикання переформатував її завитушки і досить сильно її змінив. Хіба це не чудесно? То було життя серед мармурових колон і демократичних співгромадян, а тепер – одні суворі чоловіки в шкурах і вівці, коні, бики, коні, бики, вівці! Але тривале зіткнення саме з такою конкретикою обмежило її світ саме до такої конкретики. Що тут з чим відпаялося, і перепаялося? Хто змінився під впливом нової матерії та ноосферії?
Якщо в школі я звик читати книжки і займатися йогою, в універі я звик читати розумні книжки і бухати, в Любліні звик дивитися по ночах фільми – то все це послідовність дискретних інших конкретних мене. А звідки вони бралися? З більш-менш стійких матеріально-ноосферних паттернів. Отже, може йдеться не про звикання зовнішнього і внутрішнього, матеріального і психічного, а просто про витіснення старого новим? Тоді, може слід говорити не про звикання, а про трансформацію чогось? Тоді дещиця стійкого, спрямованого насильства може створити того самого Пігмаліона Шоу – трохи терпіння і колишня пролка звикнеться з буржуазним оточенням і почне їх також відтворювати... Може не відразу досконало, але яка різниця? Звикання як форма реструктуризації конкретних психо-паттернів – життя міняє їх як має бути, ким би ти не був – гопніком чи дачніком! )) But it takes some time, of course..
So, it also means that we really can exercise ourselves. Or also, that we rеаlly can be other.