Людина, звичайно ж, не в змозі вибирати собі оточуючий світ (речі та середовище) так як би їй хотілося. Змінити щось в цьому плані (дуже мінімально), вона може лише якщо прикладе величезну кількість зусиль. Та й то, ці зміни ніколи повністю не відповідають її внутрішнім бажанням та сподіванням – завжди зовнішній світ приберігає свої несподіванки та корективи. Людині багато з чим доводиться просто миритися. Тобто, практично завжди – є людина зі своїми очікуваннями і є матеріальний світ зі своїми неуникними нюансами. Ці два плани між собою ніяк не співвідносяться. Однак, аби могти нормально існувати і діяти, людина переносить свої конкретні внутрішні образи на конкретні зовнішні предмети та явища - ті, які її в даний момент оточують і впливають на неї найбільше. В результаті людина отримує механічний сплав в принципі недотичних один до одного феноменів. Відбувається це з допомогою механізму, який можна назвати „звиканням”. Після певного періоду тертя та відчування зовнішніх речей людина їх інтерналізує як принципові форми реалізації своїх внутрішніх „об’єктів”, які, в свою чергу, екстерналізуються і проектуються на оточуючі зовнішні „об’єкти”. В процесі „звикання” налагоджується нерефлективний, „базовий” зв’язок психічного та матеріального. „Звикаючи”, людина „приймає” партикулярні умови свого існування за „базові” – Human Conditions. Вони стають для неї універсальним критерієм реалізації своїх внутрішніх образів та устремлінь. „Звикнути” можна до всього. (як у Броделя – рис то рис, кукурудза – то кукурудза). З суб’єктивної психічної перспективи відбувається тоталізація, „замикання” матеріального горизонту, даного суб’єкту. Адже, „внутрішній світ” кожного – це досить обмежена та чітко окреслена „територія”. Тому, „звикання” неминуче „стягує”, зв’язує у своєму сприйнятті всю зовнішню матеріальну різноманітність. Досить релевантну, коректну, „плідну” та, все ж таки, потенційно відкриту „зв’язаність” можна назвати „культурою” (?) – „звикання”, яке допускає „з-буття” (?).
„Звикання” можна в дечому протиставити „з-буттю” -
понеділок, 12 січня 2009 р.
Підписатися на:
Дописати коментарі (Atom)

2 коментарі:
чому психічне ти протиставляєш матеріальному? психічне, "внутрішнє" - таке ж матеріальне, як і "зовнішнє". і так само є складником ситуації закинутості/спадковості (гайдеґер), з констатації якої ти починаєш цей фрагмент.
починаєш, але швидко скочуєшся на суб"єкт-об"єктний трансценденталістський догматизм. причому буржуазно-компромісного штибу: вільний картезіанський суб"єкт підмінюється "психікою", психологія ж (дискурс саме про "психіку"), будучи механіцизмом, за визначенням заперечує свободу.
- компромісність полягає в тому, що ми ніби й приймаємо механіцизм "психіки", але й про те, що "треба (бути вільними аби) щось змінити", говорити теж хочеться. це глухий кут, думка в цій точці зупиняється і заболочується.
- буржуазність полягає в невротизації екзистенціалу цікавості (в її гайдеґерівському сенсі). саме звідси - представлення екстенсивної обмеженості "внутрішнього світу" (а заодно й "зовнішнього", хоча про це ти тут не згадуєш), як якоїсь жахливої проблеми. це невротичне викривленя базових умов dasein у тебе є рефреном, хоча тут він дещо приглушений. але "фріки індійської кухні та фанку 70-х" вже махають ручками недалеко за кадром.
психоаналітичне облаштування твоїх тез служить суто декоративним порятунком. ти говориш про чиїсь очікування ("на що я можу сподіватись?", як казав joe the plumber), прикрашаючи їх введенням порядку образного-уявного (спінозо-лаканівського): хтось вже не очікує, а інтерналізує образи. чудово, але філософське (а не folk-наукове) питання тут не в тому, *що* хтось робить, а *хто* робить? хто є, хто діє, хто прикладає зусилля, хто очікує, хто чи що є місцем образів? відповіддю вже точно не є буржуазний суб"єкт 19 століття - клубок "психіки", намотаний на відсутній стержень "душі", і прив"язаний до приватної тушки з "досить обмеженим" приватним світом.
я намагаюсь мислити звикання в термінах динаміки уява (виробництво/фідбек порядку imaginary) vs. смак (виробництво/фідбек порядку real).
звикання - це просто спад інтенсивності цієї динаміки.
ритм уяви задає паузи в ритмі смаку. кожен з цих двох ритмів плодить у собі свій фідбек. подія/збуття є сингулярною точкою перетину цих двох ритмів.
про культуру як те, на що хтось може сподіватись, якось ще окремо поговоримо.
behold! the fight of giants!
Дописати коментар